English
«Світ – гарне місце, і за нього варто боротися, і мені дуже не хочеться його покидати»,
Ернест Гемінґвей
Згадую, як мені не радили читати Гемінґвея, бо в нього нудний стиль написання. А зараз вже, мабуть, уп’яте перечитую «По кому передзвін» та не перестаю віднаходити для себе все нові й нові речі, які дуже торкають. Ще один доказ того, що варто робити тільки те, що подобається тобі. Не завжди, звісно, але про читання – так точно!
Вечорами все інакше: погляди, почуття, думки, слова. Хочеться кинути все і всіх, хто не подобається, сказати відверті слова, лишити все, спонтанно помчати в кругосвітню подорож і там, десь далеко, до скону прожити з любими.
А потім проходить певний час, і ти знов живеш буденним життям у своїй давній квартирі, з такими ж нудними білими стінами, як і для когось стиль Гемінґвея. І нічого більше не цікавить, крім купівлі дешевих макаронів і пустих слів зі світом. А потім знов наступає якийсь магічний вечір. І от ти блукаєш самотніми темними вулицями неосвітленого міста, втупившись в одну точку горизонту і роздумуєш собі питання осточортілого буття, народження і смерті, мрій і розчарувань, страждання і насолоди, Бога і сумнівів. І про акцію дешевих макаронів у «Сільпо». Як без макаронів? І так по колу. Сто мільйонів разів.
Раніше мене лякали ці крайнощі, а максималістські уявлення про світ взагалі дратували: «Як так можна?» – питала десятирічна я. А зараз розумію, що можна. І б хотіла дати цій дівчинці декілька порад.
Найперше, дитино, ти вирішуєш, як жити. І я хочу, аби ти пам’ятала про це до останньої свої хвилини. Так, правда, не тобі обирати, яка саме хвилина буде останньою, та все ж лише від тебе залежить, чи в ту хвилину ти нарікатимеш, чи дякуватимеш за прожите життя.
Ти робиш вибір кожного разу, коли бачиш засмучене обличчя зустрічного перехожого, водія маршрутки чи хлопця з простягнутою рукою, і обираєш посміхнутися, замість опустити очі. Прийме те, що тобі можуть не подарувати таку ж посмішку натомість. Ба більше – можуть образити, вдарити, проігнорувати. Але роби те, що можеш ти – посміхнися.
Наступне, спробуй зруйнувати міф про те, що всім не допомогти. Це не правда. Ти можеш врятувати цілий світ, почавши хоча б з того, що вдома обіймеш свою немічну бабусю. Твій вічно мовчазний і суворий тато почує від тебе: «Я тебе люблю». А дуже голосного сусіда зверху приголомшить сказане тобою жартома: «Добре, що Ви є. Може, ми б разом пішли на танці, щоб Ви не мали сили тупотіти вечорами?». Насправді, ти ніколи не побачиш плодів цих вчинків. Однак, вони є. Можливо, саме сьогодні через довжелезну низку причин, сусід хотів покінчити зі своїм життям, але твоє запрошення…
А вони, усі ці люди, у свою чергу натхнені чи ощасливлені тобою понесуть цю радість далі…
Не думай спочатку про щось дуже високе і недосяжне. Легко відступити, коли на меті – вирішити промислову проблему Африки, і дуже просто замінити лапочку в під’їзді чи нагодувати безпритульного кота. Не мусиш шукати відмовок. Роби маленькі речі, але з величезною любов’ю. Спитайся в того, хто сидить поруч з тобою в маршрутці, чи в нього все в порядку, коли він має явно засмучений погляд, або принеси безхатькові чаю.
І останнє… Займися дослідженням українського фольклору і неждано з’ясується, що закінчення приказки «Моя хата скраю» зовсім не таке, до якого ми звикли – «нічого не знаю». «Моя хата скраю – першим ворогів стрічаю»! Пам’ятай, що ти не один, як би самотньо не було. Ми створені для того, аби бути в спільноті, допомагати одне одному, говорити один з одним, вміти служити і першим за всіх зустрічати ворогів.
А тепер… Здавалося, кому треба ці пусті, часом банальні слова? Можливо, хочеться почути конкретні рішення і заходи, як реально допомогти своєму місту, громаді чи краю?
Тоді змушена визнати: я не знаю, що робити. Я не хочу пропонувати прокладати дороги і мости, якщо люди, які ними користуватимуться, нехтуватимуть попутниками і через власні гордощі не візьмуть взимку випадкових пасажирів. Або будувати школи чи лікарні, де працівники без хабарів і грошей відмовлятимуться допомогти тому, хто потребує цього найбільше. Або фінансувати підприємство з виговлення зубних паст і щіток для створення робочих міст, якщо ці люди не будуть показувати свої зубки і посміхатися.
Я вірю, що додавши бодай одну таку думку, зміниться наше мислення. А якщо зміниться мислення – зміниться наш спосіб життя та щоденні вчинки. А якщо змінюся я – то і ті, хто поруч, складно й довго, але також, я вірю, почнуть змінюватись. А як інакше?
Одна наша посмішка може врятувати бодай одне життя. А це значить – врятувати цілий світ.
Автор: Марія Калайда – переможниця конкурсу “Цілі сталого розвитку тисячоліття ООН в Ужгороді” студентка 4 курсу, спеціальність “міжнародний бізнес”, факультет історії та міжнародних відносин.
