12 вересня в Одесі театр «Лютий» представив документальну виставу «Koloniya | degil. Не | Колонія» — перформативну документальну роботу про Крим як Дім, його втрату, окупацію, пам’ять, колоніальне минуле та майбутнє після визволення.

У виставі немає однієї готової відповіді. Через музику, тексти, рух і пластику вона збирає різні голоси та погляди на Крим — особисті історії кримчан, досвід представників кримськотатарського народу, рефлексії українців, досвід діючого військового, думки людей, для яких тема Криму відкривається з нового боку.

Прем’єру відвідали близько 50 людей — молодь, студенти, активісти, молоді актори, представники кримськотатарського народу.

Саме цього діалогу — спокійного, дорослого й чесного — прагнула команда вистави.

Як народилася ідея вистави

Ідея створення вистави належить Ганні Шестаковій, менеджерці та акторці театру «Лютий».

«Для мене вистава — це особистий погляд та важливість дослідити Крим. Ідея створення вистави була від мене, спочатку вона була на особистих спогадах з дитинства та дорослішання. І важливим підкресленням стало глибше усвідомлення теми. Зараз після прем’єри я хочу глибше “копати”. Я ще більше хочу Український Крим».

Для режисерки театру «Лютий» Галини Джикаєвої ця робота також пов’язана з особистим відчуттям Криму як Дому та роздумами про майбутнє:

«Для мене ця вистава — це можливість нагадати людям про мій Дім. Про проблеми, які обов’язково виникнуть після Перемоги. Про те, що ці проблеми треба вирішувати вже зараз. Про корінні народи Криму, про їхнє майбутнє».

Так особиста історія та досвід творців стали основою сценічної розмови, яка виходить далеко за межі однієї особистої історії.

Документальний театр і реальні голоси

«Koloniya | degil. Не | Колонія» працює в традиції документального, або вербатім-театру. Основою вистави стали історії донорів, записані під час інтерв’ю.

Інтерв’ю проводили самі актори театру. Зібрані історії стали матеріалом для сценічної роботи, де слова людей відтворюються максимально близько до того, як вони прозвучали в реальному житті.

Тому у виставі співіснують дуже різні емоції — біль, емпатія, упередження, розгубленість, любов до Криму та запитання про майбутнє.

Британський журналіст Нік Стерді (Nick Sturdee), який знімав репетиції та прем’єру, у своєму відгуку зазначив, що слова донорів історій не завжди легко слухати. Вони розповідають про трагедію, емпатію, упередження та розгубленість, водночас порушуючи питання майбутнього Криму й кримчан.

Саме в цьому полягає сила документального театру: не замінювати різні голоси одним готовим висновком, а дати їм прозвучати.

Крим як Дім — і як особистий досвід

Для багатьох учасників вистави Крим — не абстрактна територія, а місце особистої пам’яті.

Олександра Гліжинська згадує своє дитинство в Криму та момент, який особливо врізався в пам’ять. Вона бачила паркан із написом:

«Вхід заборонений. Територія рф».У дитинстві вона не могла зрозуміти, як Крим може бути Україною, а за парканом водночас написано «територія рф».

Пізніше до цього спогаду додалася інша історія — про спробу перевірки українського маяка в Криму у 2000-х роках, яка не відбулася, оскільки українських представників не допустили на територію, контрольовану росією. А потім була окупація.

Цей досвід став для неї роздумом про межі — особисті й державні. Про те, що вони рідко зникають за один день:

«Сантиметр… метр… паркан… напис… тобі не можна… це вже не твоє».

І саме тому питання Криму у виставі виходить далеко за межі розмови про минуле. Воно ставить запитання про те, як суспільство бачить межі, право людини й спільноти визначати себе, свою історію та своє майбутнє.

Різні погляди на Крим: від особистої пам’яті до «нульового градуса»

У виставі свідомо залишили місце для різних позицій — навіть тих, які не є емоційно зручними чи однозначними.

Тимофій Безверхов пояснює свою позицію через пошук так званого «нульового градуса»:

«Мені цікаво було показати та знайти нуль градусів за Цельсієм. Бо особисто я не маю ніяких сантиментів чи особливих почуттів до Криму, мій донор любить його як дім, в якому виріс, в який класно приїхати, але знову там жити не хочеш».

А Олена Савченко-Безверхова у своїй поетичній рефлексії говорить про Крим уже з іншої точки — через образи, емоції та особисте переосмислення почутого.

Так різні погляди не зводяться до одного правильного чи неправильного. Вони стають матеріалом вистави, яка пропонує глядачеві почути більше, ніж одну позицію.

Кримськотатарська ідентичність і питання майбутнього

Окреме місце у виставі займає голос Азізи Ескендер — кримськотатарської сучасної мисткині, яка працює на перетині музики, живопису, літератури та перформансу.

У виставі вона поєднує власні тексти, музику й виконання. Її мистецький голос стає частиною розмови про пам’ять, ідентичність, свободу та Крим як Дім.

Азіза називає «Koloniya | degil» відкритим питанням перед глядачем, перформерами й творцями: якою буде Україна і яким буде Крим у майбутньому.

У своїй рефлексії вона порушує питання того, як сприйматимуть корінні народи Криму, чи будуть вони суб’єктами власної історії та наскільки українське суспільство буде готове чути різні голоси.

Для самої Азізи ця тема особливо особиста:

«Бо в мене немає іншого дому, окрім Криму».

Її робота у виставі — це не лише музика. Вона також є авторкою серії картин, які стали окремою візуальною мовою перформансу.

Коли вистава продовжується після сцени

Після прем’єри команда «Лютого» говорила не лише про емоції, а й про запитання, які залишилися після вистави.

Театр описав цей стан як поєднання болю, полегшення, гордості за зроблену роботу та переживання, чи вдалося достукатися до глядача.

Особливо помітною стала реакція ветерана, для якого питання кримськотатарської автономії було новим. Після вистави він поставив команді багато запитань.

Глядачка Світлана Завальна написала:

«Дякую театру “Лютий”, що говорите саме сьогодні про дуже актуальне питання для нашої держави України — про наш український Крим».

Олена Савченко-Безверхова після вистави поділилася поетичною рефлексією, у якій звучать образи кримського сонця, моря, втрат і тих бар’єрів, які постають між людьми:

«У моїх долонях — кримського сонця співи.

У моїх легенях моря нащадків рани,

Бо, не може моє кохання з’єднати розриви,

Дуже міцні, збудовані темрявою, паркани».

Благодійний результат і документування вистави

Прем’єра мала і практичний результат. Під час події вдалося зібрати понад 2,5 тисячі гривень на бус для 208-ї зенітної Херсонської бригади.

До підтримки вистави долучилася й «Активна Громада».

Водночас сама прем’єра стала частиною ще одного документального процесу.

Британський журналіст Нік Стерді знімав репетиції та прем’єру. Він робитиме короткометражку, яка увійде в альманах про трансформаційні процеси в Україні під час війни.

Говорити про Крим уже зараз

«Koloniya | degil. Не | Колонія» не намагається дати глядачеві одну просту відповідь.

Вона пропонує слухати — особисті історії, пам’ять, біль, сумніви, різні погляди й голоси людей, для яких Крим має зовсім різне значення.

Для когось це Дім, у який хочеться повернутися. Для когось — місце дитинства. Для когось — територія, з якою немає особистого зв’язку. Для когось — тема, про яку раніше майже не замислювалися.

Але саме ця багатоголосість стає основою розмови.

Крим у цій виставі — не лише про минуле. Це розмова про майбутнє, про пам’ять та ідентичність, про корінні народи, про різний досвід і про необхідність чути одне одного ще до того, як складні питання доведеться вирішувати вже після визволення.

Вистава залишає глядача не з готовим висновком, а з необхідністю продовжувати розмову.І, можливо, саме з таких чесних розмов — через пам’ять, мистецтво, слухання та взаємну повагу — починається дорога Додому.

«Ми — НЕ колонія».