ОБЕРЕЖНО, ЗОНА КОМФОРТУ!

Життя проходить за схемою «дім-робота-навчання-побут-дім»? Не вдається вирватися з круговороту буденних проблем і мрії не збуваються? Натхнення доводиться викликати за допомогою чарів? – Обережно! Ви потрапили в зону комфорту, що не дозволяє насолоджуватися життям і гальмує розвиток. Як же не втратити себе, досягати, навіть божевільних на перший погляд, цілей і бути в постійному русі? – Досвідом ділиться Директор із розвитку, співзасновник  Українсько-Польського Центр Освіти «UniverPL» (віднедавна, партнер Інституту «Республіка»), «щасливець» за його словами, марафонець Іван Капелюшник.

– Іване, скажіть, будь ласка, що Вас спонукає виходити із зони комфорту?

– Напевно, бажання рости. Рости вгору в усіх відношеннях. Людина, напевне, гармонійна. Якщо ми ростемо в спорті – відповідно і інші сфери будуть теж підтягуватись: і здоров’я, і відносини, і робота, і бізнес. І ще спонукає жага щось собі доводити. Хтось комусь, я швидше за все, собі. Це, можливо, не зовсім правильно точки зору психології, проте, кожного разу я хотів собі довести, що можу більше.

– А ж тоді Вас спонукало пробігти марафон, це ж 42 км 195 м?

– Бажання пробігти марафон.

– Чому саме таке бажання, а не стрибнути з парашутом, не картинг, не плавання, не спуститися в шахту?

– Те, що Ви назвали – попереду. А біг – це те, чим я в житті займаюсь найбільше. Раніше я бігав не так часто. А навесні 2016 року відвідав семінарі у Львові, на якому  один зі спікерів – Євген Черняк – розповів про свій досвід подолання марафону в Берліні. Це, мабуть, і стало відправною точкою, коли я вирішив, що пробіжу свій марафон. І майже рівно через рік я це зробив.

– Які, на Ваш погляд, існують найбільші перепони на шляху до здійснення мрій, цілей?

– Страх або небажання виходити із зони комфорту – це ключова, напевне, і єдина перешкода, яка має значення. Бо коли ти її долаєш, то все інше відпадає, або ти легко через них переступаєш. Тоді світ починає перебудовуватися просто під тебе: зустрічаються потрібні люди, події, і все складається, наче пазл. Проте, тільки тоді, коли ти долаєш цю зону комфорту і починаєш докладати 110% зусиль.

– Наскільки мені відомо, Ви бігли марафон з температурою, ще й з пошкодженим коліном..

– Так. Мене й досі, мабуть, багато хто вважають «крейзі», оскільки на всіх тренуваннях і на підготовці до марафону нам розказували, пояснювали, застерігали, тренер зокрема, що з температурою бігти не можна. І коли я захворів за півтора дні до забігу, то злякався. Адже більше півроку потужної підготовки дійсно могло піти «коту під хвіст» і величезна мрія теж… Плюс усі об’єктивні причини, колеги, друзі, близькі люди казали, що не побіжу. Але ціна прийнятого рішення, я не можу інакше то назвати – впертість, наполегливість і величезне бажання – допомогли мені це зробити.

– А з чого, на Ваш розсуд, потрібно починати зміни?

– З себе. Існує така банальна фраза, що шлях в тисячу миль долається, починаючи з одного кроку. Найважче – зробити перший крок, а далі головне не відмовитися від цього. Щоб не відмовитися – слід «спалити мости». Для мене – це задекларувати ціль, виклик, мірю у присутності важливих, дорогих мені людей, перед якими мені було би соромно, якби я здався. І бажано, щоб тих людей було якомога більше.

– Тобто варіант взяти Вас «на слабо» – спрацює?

– Так. Це дурість, але воно працює (сміється).

– А з чого варто розпочати? Дайте кілька порад, як дійти до мети?

– Якщо ми говоримо про біг, то першочергово треба знайти тренера. Мені пощастило, бо порадили дуже класну команду, спортклуб «Live.Love». Він став для мене другою сім’єю, не побоюсь сказати цього слова. Саме завдяки тренеру, Олександру Кузіну, і правильній підготовці подолав марафон. Повірте, найбільший виклик починається після 30-35 км. У тій моїй ситуації я пробіг ідеально: без жодного болю, без жодного дискомфорту, але я бачив людей, які дійсно падали, які не добігали… До будь-якої справи слід ретельно готуватися. Це можна порівняти з тренажерами, наприклад, для літання. Жоден пілот не виходить в небо, доки він не пройшов потрібну кількість годин на симуляторі, доки не відпрацював усі можливі ситуації.

– І Вам не хотілося у певний момент здатися?

– Ні. Мене спонукала – Мрія. І її здійснити. Для мене дуже важливим є забитий прапорець. Якщо він там, нагорі, майорить – він мене драйвить. А доки мене драйвить, то нічого не зупинить. І ще про зміни… Потрібно просто спробувати. Усе, що хотілося б зробити слід взяти і спробувати. У моєму розумінні – це взяти і дійти до якогось певного рівня, до якогось пункту, який собі перед тим визначив. Тобто розпочав, поставив собі ціль, мету чи завдання і потім робиш усе, аби цього досягти.

– Ви працюєте з молоддю, студентами, цікаво, яка нині найбільша проблема в молоді, на Ваш погляд?

– Хм… думаю, що шкідливі звички (куріння, алкоголь…). Проте, цьому сприяє відсутність у державі якоїсь політики підтримки молоді щодо ідейності. Зокрема, сюди входить і виховання національної свідомості, свідомості здоров’я, свідомості національної ідентичності, культури. Багато молодих осіб себе взагалі в Україні не бачить, і хотіли б звідси поїхати. Тому проблема, насправді, виходить, як в будь-якому організмі – у голові, основній частині країни, яка не достатньо дбає про молодь.

– Тоді ж як можна виховати, залучити молодь до активного способу життя, до виходу із зони комфорту?

– Я думаю, що слід їм допомагати розуміти особисту відповідальність за зміни в житті. Слід виховувати з дитячого садочку силу розуміння важливості кожного громадянина окремо. Тобто, ми банально повинні виконувати наш обов’язок, – йти і голосувати. Тому що, якщо ти не робиш цього, відповідно, віддаєш свій голос іншим. Слід вже позбуватися того, що «моя хата з краю». Потрібно бути активним! І ця активність повинна починатися з себе. Як взагалі молодь зробити більш активною? – Треба зробити її більш здоровою, однозначно я починав би із спорту і таких подій.

– Невже зігнати всіх на “Олімпійський” і змусити бігати?

– О, точно! [сміється]… Насправді простіше – дати розуміння, що спорт – це здорово! І, хоча держава того не робить, я бачу, що за останніх три роки відбулися позитивні тенденції в країні. Щороку на марафони, півмарафони, інші спортивні події збирається все більше людей. Та й самих подій стає більше. Спорт стає модою. Він позитивно впливає: люди самоорганізовуються, роблять позитивні зміни, у собі, у своєму оточенні, у державі. Мені приємно, що вдалося навіть кількох своїх знайомих друзів надихнути на той же біг. Я вважаю, що це мій особистий соціальний внесок у розвиток країни.

– А яка ж тоді наступна Ваша мрія?

– Після того, як я пробіг марафон, зрозумів, що це не кінець. Це був тільки початок всіх великих цілей. І наступна, якщо говорити про біг, то хочу подолати шість основних світових марафонів. Проте, участь у них – це лотерея. Тобто сам челендж починається вже з того, що тобі потрібно виграти в лотерею шанс, можливість бігти. І кожного разу, коли відкривається реєстрація – я вписую своє ім’я. Уже зареєструвався на Лондон, на Токіо, у січні – на Нью-Йорк, я сподіваюся, що буду бігти.

– Ми ж бажаємо Вам і нашим читачам здійснення всіх, навіть божевільних мрій. Варто лише не забувати діяти, щодня працювати задля наближення до своїх цілей і тоді все обов’язково вдасться!

Нагадаємо, що Іван Капелюшник ділився своєю історією успіху з учасниками Національного дебатного турніру. Він надихнув на перемогу команду з Сум, яка отримала від партнерів Інституту «Республіка»Українсько-Польського Центр Освіти «UniverPL» освітні 5-денні путівки до Польщі.

Лідія Гармаш