English
Двоє журналісток з Києва поїдуть у навчальну поїздку до Бухареста (Румунія), яка відбудеться на початку листопада 2016 р. в рамках проекту “Сильні громади – сильна демократія”. Переможницями у конкурсі журналістських есе, серед 103 претендентів, було визнано Анну Сердюк та Аліну Купцову. Вітаємо з перемогою!
Анна Сердюк, журналістка Телеканалу UBR
Історики полюбляють казати: “Так історично склалося”. Але якщо беруться розповідати про якусь нову епоху, то обов’язково починають з людей. З правителів чи культурних діячів. Байдуже. Та загалом кожну віху змін ототожнюють з іменем. Бо історію пишуть люди і створюється вона їх діями. А що можна назвати історією? Вже те що було лише мить тому. 23.23 в останній день дедлайну- вже минуле на момент, коли до цього рядка дійде хтось з перевіряючих. Колись цей момент обов’язково буде вивчатися. От тільки в якому ключі залежатиме від кожного окремо. З філософською темою легко загубитися, тому простіше дивитися факти. Кожен з людей впливає на майбутнє своєї країни. Викидаючи сміття на узбіччя або прибираючи його, даючи хабар чи пишучи скаргу в будь-яку інстанцію, плескаючи в долоні під лозунги тих чи інших політиків, проектуючи нову зброю чи новий будинок. В цій метушні буденності є розвиток і занепад. Але, за принципом “тижжурналіст”, говоритимемо мовою фактів. Україна розділена за принципом підтримки та не підтримки влади. Ускладнюють ситуацію анексія Криму та бойові дії на Сході України. При цьому будь-які #перемоги та #зради сприймаються більш емоційно. Як тільки збірна олімпійців повернулася з малою кількістю медалей, всі заговорили про недофінансування спорту. Однак після 3го місця на параолімпіаді, вся увага прикута до спортсменів-інвалідів. І ще принаймні з місяць багато хто цікавитиметься в яких умовах тренуються та взагалі живуть люди з “обмеженими” можливостями. На хвилі такого інтересу часто полюбляють попіаритися, тож спортсмени можуть сподіватися на покращення умов. І цього вони досягли всупереч всьому. Є ще один приклад всупереч: переселенці. Їх історії успіху “з нуля” надихають та допомагають зрозуміти цінність буденності. В Чернігові живе фельдшер Сергій Бледнов. Він 19 років працював на швидкій в Луганську. Потім прийшла влада ЛНР. Він залишався там і вивозив поранених. Рік збирав кошти аби виїхати та орендувати житло на території підконтрольній Україні. Сьогодні він волонтерить та сам допомогає переселенцям в тепер вже рідному Чернігові. На харківському вокзалі довгий час був пункт для допомоги переселенцям. Ті, хто потребував – зверталися, ті, хто мав змогу – допомагав. Одна з найулюбленіших історій волонтерів про небайдужого хлопчика. Йому було близько 8 років. Стояв з мамою перед поїздкою кудись та все подивлявся в бік пункту. А потім дуже попросив про щось маму. За декілька хвилин хлопчина простяг волонтерам 5 гривень. Це не велика сума, однак вона вартісніша за багато купюр, бо в малого не було й того, але він дуже прагнув допомогти. Таких історій безліч. Вони надихають та пояснюють дуже просту річ, що наче вже стада зовсім не характерною для реального світу – потрібно вірити в добро. Воно не витає в повітрі, воно в душах людей. Тих, що вийшли на майдан. Тих, що й досі везуть їжу та амуніцію солдатам в зону АТО. Тих, що розселяють, годують та одягають переселенців. Тих, що вірять: країна – це люди, і гуртом вони здатні на все.
Купцова Аліна, журналістка Інтернет-порталу Обозреватель
Уявні стіни. Я не вірю в ментальність. Я вірю в особистість. Ментальність – це завжди узагальнення. Узагальнення – це зазвичай стереотип. Стереотип – це переважно викривлення реальності. Між європейцями й українцями немає ментальної прірви, хоча є світоглядні, політичні та економічні кордони. Щоб перейти їх, спочатку треба подолати кордони внутрішні. Це неможливо зробити за один день, місяць чи рік. Бо кордони – це не уявні лінії. Це уявні стіни. Українці подовжують скаржитися на декларативну демократію. Але саме позиція тих, хто думає, що від них нічого не залежить, та голоси тих, хто впевнений, що в них немає вибору, приводять до влади тих, кому там не місце. Істеблішмент – це віддзеркалення суспільства. Саме воно формує політичну еліту, ненароком передаючи їй власні генетичні хвороби. Можна скільки завгодно дорікати представникам влади в корупційній лояльності та нерішучості в боротьбі з цим явищем. Проте поки більшість українців будуть вважати нормою “презенти” дрібному урядовцю, щоб заручитися його прихильністю та пришвидшити вирішення питання, високопосадові державні службовці продовжать ховати злитки золота та тисячі доларів у трьохлітрових склянках та на офшорних рахунках. Боротьба з корупцією – це двосторонній процес, який відбувається переважно в головах, а не в правоохоронних органах. Істеблішмент не може еволюціонувати сам по собі чи тому, що Захід до цього наполегливо закликає. Поради та підтримка міжнародних партнерів – це вітаміни, а не антибіотик. ЄС і США не змінять Україну, вони можуть тільки допомогти нам самим це зробити. Захід подасть руку та дозволить на нього опертися, але ніхто не стане нести країну, яка чи то не усвідомлює своїх проблем, чи то не хоче їх вирішувати. Глобальні зміни починаються зі статистично неважливих дрібниць. З відмови платити хабар, зі сміття, піднятого з землі, з вивчення політичних програм та минулого кандидатів перш ніж віддавати за них голос… Виключення поступово наберуть критичну масу, ставши правилом, за якими живе країна. Істеблішмент муситиме адаптуватися до таких умов, мотивуючись щонайменше політичним виживанням. Українці не прокинуться одного ранку в новій країні. Це довгий процес, а зміни будуть поетапними та часто непомітними неозброєним оком. Але врешті-решт еволюція, як фізіологічна, так і світоглядна, невідворотна. І найважливіше – вона перманентна. Потрібно просто задати їй правильний напрямок. 25 років спроб та помилок навчили українців, що суспільство може змінювати країну. Проте мало хто осягнув, що треба змінитися й самим. Найбільша проблема – люди все ще сподіваються на “покращення вже сьогодні”. Відверто популістський і нереалістичний політичний лозунг у свій час виявився досить ефективним саме тому, що виразив у словах прагнення більшості українців. Одна з основних причин, чому за роки незалежності в країні так і не провели належної системної реконструкції, – страх соціального невдоволення. За нинішнього рівня політичного світогляду мас воно неминуче. Адже перехідний період буде більш схожий на болісну агонію, ніж на довгоочікуване одужання. Часто кажуть, що нам необхідна плеяда політичних самовбивць – тих, які заради проведення реформ здатні пожертвувати своїми кар’єрами. Колись я також була прихильником такого підходу, але з часом розгледіла в ньому серйозні протиріччя. По-перше, політичні самовбивці – це нова політична еліта, яка не може сформуватися за старого рівня розвитку суспільства. По-друге, проведення реформ без належної підтримки населення приречене на невдачу. І мова йде не тільки про негласний саботаж змін серед представників низової та середньої ланок. На Майдані українці показали, що більше не будуть миритися з політикою, що принципово їх не влаштовує. До того ж, не слід забувати, що голоси популістів завжди й усюди лунають голосніше. Вони оперують максимально простими поняттями “підвищення зарплати – це добре”, а “підвищення плати за комунальні послуги – це погано”. З точки зору негайного ефекту вони абсолютно праві, з точки зору перспективи – це шлях в нікуди. Проблема українців у тому, що вони не заглядають далеко наперед, ставлячи поточний добробут вище за потенційний. Простіше кажучи, вони зволіють забрати “королеву” зараз, ніж поставити шах і мат за два кроки. Виграти партію з такою тактикою можна хіба що за великої вдачі чи слабкого супротивника. Принаймні, на друге Україні точно не слід сподіватися. Розвинена європейська країна – це земля обітована. Тільки не слід забувати, що євреї добиралися до своєї сорок років. Шлях у 800 кілометрів можна було подолати за декілька тижнів. Але Мойсей і його люди поневірялися декілька десятиліть, бо не мали злагоди та віри в себе. Коли закінчаться блукання України пустелею, також залежить не тільки від точності мап і кваліфікованості провідників.
