“Україна без Кучми” очима Володимира Чемериса

“2001-ий рік – перший етап революції, 2004-ий – другий. Буде ще третій етап…”( Володимир Чемерис, 2006 р.)

Акція “Україна без Кучми” – перший випадок у незалежній Україні, коли  люди вийшли на вулиці боротися за реальні зміни системи. У акції брали участь 24 політичні партії та громадські організації, серед них: Соцпартія України, партія Батьківщина, партія «Собор»,Українська республіканська партія, партія «Реформи і порядок», УНА-УНСО, Українська комуністична спілка молоді, Всеукраїнська партія трудящих і інші (як націоналістичні, так і деякі ліві партії). Учасники акції влаштували наметове містечко у центрі Києва з вимогами відставки президента країни й керівників силових відомств, проведення незалежної експертизи у справі зниклого журналіста Георгія Ґонґадзе (гасло «Хочемо правди»).

Хронологія подій:

28 листопада 2000 року  – голова Соціалістичної партії України О.Мороз оприлюднив аудіозаписи, які, за його словами, підтверджують причетність Л.Кучми до зникнення відомого журналіста Георгія Гонгадзе. Аудіозапис, розповсюджується серед журналістів. Він містить декілька епізодів розмов людини, голос якої схожий на голос Президента Л.Кучми, з кількома іншими людьми, чиї голоси схожі на голоси ряду високопосадовців. Тривалість запису складає близько 22 хвилин.

“А до кого, до Президента йти? До міністра внутрішніх справ, який задіяний у цій афері, в цьому злочині? До прокуратури, до прокурора, який знає про суть речей? До служби безпеки? Україна втратила свій авторитет не через мою заяву про вбивство Гонгадзе, а через те, що 11 років ми імітуємо розслідування і розігруємо комедію перед своїми людьми і перед світом” (О. Мороз з інтерв’ю для http://24tv.ua/).

15 грудня 2000 року – було встановлено перші намети на Майдані. Громадські активісти мали намір  привернути увагу до інформації, оприлюдненої Олександром Морозом. Загалом протест нараховував близько 50-60 людей.

“До мене в грудні зайшли троє друзів, Михайло Свистович, Олег Левицький, Андрій Підпалий, якраз був день народження у Михайла Свистовича. Ми просто сиділи і говорили про те, що треба щось робити, якось реагувати на те, що зник Георгій Гонгадзе. Ми думали, що якщо не врятуємо українську демократію, то врятуємо хоча б її честь. Ми вирішили виходити на майдан, ставити намети, так як це робили під час студентського голодування 91 року і обдзвонили своїх друзів. Думали, що може людей 150 вийде на майдан, вийшло як завжди менше, десь 50”(В. Чемерис з інтерв’ю для http://24tv.ua/).

19 грудня 2000 року  – відбулася перша велика демонстрація. На Майдан вийшло близько 20 тисяч людей (за підрахунками організаторів).

“Хтось не міг дати освіту дітям, хтось не міг отримати медичної допомоги, тому що вона практично стала платною, хтось не мав гідного пенсійного забезпечення. Більшість тих людей, які виходили на майдан, швидше всього не знали, хто такий Гонгадзе і зрештою їм було байдуже до того, що, скажімо, там високооплачуваний столичний журналіст загинув” (В. Чемерис з інтерв’ю для http://24tv.ua/).

27 грудня 2000 року  – акцію «Україна без Кучми» було тимчасово припинено через початок «реконструкції» Майдану Незалежності.  Учасників акції змусили прибрати намети та покинути площу.

14 січня 2001 року –  вздовж Хрещатика знову з’явились намети протестувальників – від місця зведення майбутнього монументу Незалежності України до Бессарабської площі. Протягом другої половини січня та усього лютого на Хрещатику та Майдані Незалежності проводились акції громадської непокори, мітинги та демонстрації з вимогами відставки Леоніда Кучми і усіх керівників силових структур. Влада вдавалася до числених провокацій з метою дестабілізувати ситуацію та дискридітувати акції мирного протесту.  

1 березня 2001 року – знесення наметів демонстрантів за рішенням Старокиївського суду м. Києва (зараз установу ліквідовано у зв’язку з адмінреформою у столиці).

8 березня – заяви Форуму національного порятунку (ФНП) про те, що протестуючі планують не пустити президента Кучму покласти квіти до пам’ятника Шевченку. 

Ніч з 8 на 9 березня – парк Шевченка оточує кілька тисяч міліціонерів.

Ранок 9 березня – Леонід Кучма кладе квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку. Починаються сутички та силове протистояння міліції та демонстрантів.

9:30 – міліція починає затримувати протестувальників.

10:45 – відбувається мітинг. Частина демонстрантів колоною йде на Михайлівську до столичного управління МВС. Туди привозять затриманих і відпускають.

12:00 – продовження мітингу
в парку Шевченка, під час якого міліція знову починає заарестовувати людей.

13:45 – марш колони демонстрантів до МВС з вимогою звільнити затриманих учасників акції.

15:00 – сутички з “беркутом” на підступах до Адміністрації Президента у яких бере участь багато людей.

17:00 – установчий з’їзд руху “За правду!” в Будинку вчителя.

18:00 –  міліцейський спецназ жорстоко”зачищає”  офіс УНСО на вулиці Димитрова.

Вечір і ніч 9 березня – відбулися масові затримання на київських вулицях, вокзалах і станціях метро
людей з державною символікою.

«Я не очікував тих сутичок, які відбулися в обід 9 березня, навіть за 2 хвилини до їхнього початку. Наслідки сутичок призвели до згортання “УбК”. Люди хотіли змінити систему (ми постійно відчували підтримку Києва й регіонів), але не шляхом вуличних акцій.» (В. Чемерис з інтерв’ю для http://www.pravda.com.ua/).

Відлунням акції «Україна без Кучми» стала так звана “справа 9 березня” – в грудні 2002 року суддя Голосіївського райсуду Києва Іван Волик засудив за сфабрикованими звинуваченнями 16 чоловік (переважно членів УНСО) на 2-5 років ув’язнення.

«Тих людей, які виходили на вулиці саме через убивство Георгія, було мало. Основна частина людей вийшла через соціальні причини, як оті бабці з Житомирщини у фільмі “Обличчя протесту”, які казали “Проти Кучми? І слава Богу!”. Помаранчева революція – це другий етап української революції.

І буде ще третій етап, тому що ті соціальні групи, які хотіли системних змін, цих змін не побачать – Верховна Рада і далі представлятиме інтереси максимум 5 відсотків населення. Щодо форм, то це будуть демонстрації. 

Якщо ж буде застосована сила з боку влади, то суспільство теж вдасться до силових дій. Але терактів не передбачаю – буде широкий громадський рух. Сподіваюся, безпартійний.» (2006 р., В. Чемерис в інтерв’ю для http://www.pravda.com.ua/).